Пив одеколон замість ліків, згадує Валдіс Затлерс, який у 1986 році, за 20 років до свого президентства Латвії, став ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС. Як старший лейтенант медичної служби, він разом з іншими медиками намагався забезпечити особовий склад дозиметрами, але отримані прилади виявилися несправними. “Ні я, ні мої товариші-військовослужбовці так і не дізналися, яку дозу радіації ми отримали в Чорнобилі”, — розповідає Затлерс.
Після двох місяців у чорнобильській зоні він повернувся до Риги з негативними змінами у формулі крові, і через 40 років один з показників так і не нормалізувався. У нашій розмові з Валдісом Затлерсом ми обговорюємо його досвід у Чорнобилі, можливість російських атак на атомні електростанції, ймовірність використання ядерної зброї Росією, а також позицію європейських країн у контексті російсько-української війни та пошук гарантій безпеки для України.
Як ви стали ліквідатором Чорнобиля?
Затлерс розповідає, що в військкоматі йому повідомили про призов резервістів на два місяці для військової перепідготовки. “Мені пощастило, що 8 травня 1986 року, я не був забраний з роботи, бо був в операційному залі. Вже 9 травня нас відправили до Чорнобиля, де ми опинилися в 30-кілометровій зоні. Нас було 700 військовослужбовців, і пізніше до нас приєдналися резервісти з Естонії. Ми вважали, що радянська влада влаштувала геноцид проти латишів та естонців.
Пив одеколон замість ліків: умови в зоні
На момент прибуття до зони Затлерс вже знав про масштаби аварії, оскільки інформація надходила зі Швеції, де зафіксували підвищений рівень радіації. В дорогу їм видали лише таблетки йоду, які, за словами Затлерса, дійсно врятували їх, оскільки рівень радіоактивного йоду був критично високим. Першу ніч вони провели просто неба, а потім облаштували табір на межі зони.
Затлерс згадує, що їхня робота полягала в згрібанні верхнього шару ґрунту, забрудненого радіацією. “Ми працювали з лопатами, піднімаючи радіаційну пилюку, яка знову осідала на нас”, — говорить він. Вони також займалися дезактивацією транспорту, але умови праці були жахливими: респіратори швидко забруднювалися, а костюми хімзахисту викликали алергічні реакції.
Затлерс розповідає, що головним засобом захисту для них став самогон з навколишніх сіл, оскільки після вживання спирту з санчастини, вони швидко викупили весь одеколон у найближчому магазині. “Пили “Душистый ландыш”, — згадує він, — спиртне допомагало розслабитися і сприймалося як профілактика від різних хвороб.
Протягом двох місяців роботи в зоні Затлерс лише один раз відвідав лазню. Вода, яку їм привозили, була сумнівної чистоти, і вони поверталися в табір у тому ж одязі, в якому працювали. “Нам жодного разу не замінили форму, і навіть мікроскопічний шматочок графіту на взутті міг підвищити рівень радіації в наметі”, — зазначає він.
Інформаційна ізоляція була ще однією проблемою: телевізор з’явився лише через місяць, а політруки не надавали жодної інформації про наслідки аварії. Натомість обіцяли райське життя після повернення, але ці обіцянки виявилися маніпуляцією.